Три роки тому не стало моєї мами

Сьогодні я б хотіла поділитися власною історією, коли здається, що ти проживаєш не своє життя, а події навколо – витвір твоєї уяви. Коли підтримка і слова з'являються вже з останніх сил. Три роки тому не стало моєї мами. Звичайно, сказати, що я була перелякана, коли поставили діагноз, – це не сказати нічого. Я тихо сиділа на кріслі у коридорі і кусала губи, щоб не розплакатись, щоб вона не бачила моїх переживань. Все-таки їй було страшніше. Та у своїй розповіді я не хочу багато говорити про сумне. Моя ціль набагато вища – розказати, як часто ви є спасінням для когось і не помічаєте цього. У моїй ситуації я не зрозуміла досі, спасінням була я, чи врятували мене.

«На етапі чогось нового, невідомого, але бажаного завжди виникає страх. Страх, що ти не справишся, не зможеш, не потягнеш те життя, яке тебе чекає. Коли такі думки постійно рояться в голові і тобі здається, що залишаєшся сам і підтримки нема, то доля завжди підкидає нам знаки і ту підтримку, яка нам необхідна в цій подорожі. Коли ти рухаєшся в правильному напрямку і відчуваєш це серцем, коли вогонь горить у грудях, то пазли, яких не вистачає, самі складаються і утворюють цілісну картину. І вже після того, як пазли склались, тобі вже не так страшно. Ти починаєш бути впевненим, що в тебе вийде, ти не сам. Розумієш, що є люди, які з'явились і своєю появою принесли той пазл, якого не вистачало. Підтримка завжди полягає в людях».

Цей уривок тексту я написала перед навчанням у Польщі. Мені було надзвичайно страшно. Я не знала, що мене там чекає і яким те життя буде. Чи буде мені комфортно, чи будуть там люди, яких я любитиму. «Підтримка завжди полягає в людях» – цей вираз як ніколи для мене актуальний. Якби тоді у лікарні не було взаємної підтримки та часом дурних жартів, які відвертали увагу від недуги й операції, яка повинна була от-от початись, страх, що жив всередині, вже міг би панувати на волі.

Пам'ятаю, як я стояла у коридорі і чекала, поки мама вийде від лікаря. Біля мене стояв чоловік років сорока. Його дружина вже довго боролася з пухлиною, яка так підступно вбивала її мозок. Він – не знаю чи від бажання підтримати мене, чи від того, що хотів хоч на мить побути не тим, хто переживає горе, а тим хто допомагає його переживати – почав розповідати мені, що треба бути сильною і не показувати мамі свої справжні емоції. Він так це розказував, що у мене не було можливості вставити хоч одне слово і сказати, що я вдячна за його настанови, але я вже давно зрозуміла як мені потрібно себе поводити. Та коли я майже почала говорити, раптом замовкла, зрозумівши, що зараз я допомагаю йому справитись зі своїм кінцем світу. Слухаючи його, даючи можливість виговоритись, він на хвилину забував, що перебуває в такій же ситуації. Напевно, цим монологом він вселяв впевненість і в себе.

У Києві ми жили у людей, які перший раз нас бачили. Їхні контакти мені дала подруга. У нас не було іншого виходу, як просити допомоги у чужих нам людей. Ми прожили у них цілий місяць, бо підготовка до операції та здача всіх аналізів затягнулися. Я вперше у своєму житті побачила, як зовсім незнайомі люди витрачають свій час, щоб відвести нас в лікарню, аби мама зайвий раз не перевтомлювалася, не очікуючи щось у відповідь. Вони ставились до нас як до членів родини. Я досі захоплююсь ними і безмежно вдячна за їхню доброту та підтримку у такі темні для нас часи. Для мене це приклад справжнього героїзму і доброти людського серця. У свою чергу, колись вони також пережили трагедію і так само отримали підтримку від чужих людей. Напевно, допомагаючи нам, вони віддавали те, що колись Бог подарував їм – підтримку.

Я багато міркувала і про лікарів. Навіть прочитала книгу британського нейрохірурга Генрі Марша, у якій він розповідав про свою кар'єру та пацієнтів. І одна фраза мені дуже запам'яталася. Він писав про те, що люди так хочуть жити і врятуватись від неминучого, що дуже часто наділяють лікаря рисами самого Бога, який вирве їх із лап несправедливості та смерті. Так було і зі мною. Я вже не знала у що вірити, тому вірила в себе і в краще.

Під кінець я навіть була готова до маминої смерті, та як виявилось, до цього у двадцять років готовим бути неможливо.

Я б хотіла сказати, що потрібно вірити у щасливий кінець. Та це буде неправдою. А от вірити у щасливий кінець після кінця цілком можливо. Звичайно, те, у що вкладається душа, переживається дуже важко. Я проживаю досі. Та як би це не звучало, ця історія дала мені дуже багато: я б ніколи не стала такою, якою є зараз. Вона показала мені, що добрих людей на світі набагато більше, що сльози – це не завжди погано, а добро завжди повертається бумерангом.