Дослідження себе

Дівчата-невидимки. Про обличчя без косметики

Автор: Argona
Ілюстратор: Таня Жидкова
У мене два обличчя. Одне — подобається моїм друзям, рідним та близьким, хлопцям та незнайомцям на вулиці. Тим, хто бачив мене тільки на фотографії у соцмережі та тим, хто бачить мене щодня наживо. А друге – без косметики.
Є така категорія дівчат, які гордо можуть заявити: «От я взагалі не користуюся косметикою». Кумедно, але, як правило, у всіх цих дівчат темні брови та вії. Для них косметика справді має лише «підсилюючий» ефект. Можна і без. Навіть не всі помітять різницю. А є інші. Ми. Зі світлими бровами та віями.

Як тільки дитяче кругленьке личко почало витягуватися і втратило свою цуценячу чарівність, виявилося, що моя нова зовнішність далека від сучасних стандартів краси. Незалежно від наявності або відсутності зайвої ваги, у мене завжди запалі, виснажені щоки, синці під очима, білі вії і такі ж білі брови. На шкільних фотографіях підліткового віку, коли я ще не фарбувалася, на всьому обличчі видно тільки райдужку ока та зіниці. Дві крапки на блідій плямі. Я — невидимка.
Років із 15 я стала посилено фарбуватися. З такими віями жити без туші було неможливо. Спочатку мені було не ліньки. Тіні, олівці, пензлики, засоби для зняття макіяжу, туш – само собою. Я могла бути абияк одягнена, але обличчя було нафарбоване завжди. Я росла, звикаючи до того, що моє нове обличчя тепер таке. Я щиро вважала його за своє. Щоденний грим сприймався мною як частина догляду за собою. Адже дівчина повинна доглядати за собою, правда? Не зрозуміло кому, але повинна…

Так тривало кілька років. Я фотографувалась, я подобалася, у мене були стосунки. Звичайно, мої обранці через якийсь час бачили мене без косметики. І спочатку, як правило, намагалися мене запевнити, що мені так навіть краще, і взагалі вони не бачать різниці. Я переставала морочитися. Але після якогось часу, кожен докоряв, що я зовсім перестала фарбуватися. Я була збентежена. Здається, вони також.
Фарбуватися щоранку, і тим більше щовечора змивати макіяж стомлювало. За своєю природою я лінива, тому, звичайно, шукала способи полегшити собі життя. Фарбувала вії та брови у перукарні. Частково це рятувало, але очі все одно доводилося дофарбовувати. Більше того, відросле біле коріння виглядало дивно, а від частого фарбування вії ставали навіть коротшими. Я фарбувалася далі.

Переломний момент настав, коли я завагітніла. Фарбуватися перестала, фокус уваги змістився із зовнішності на внутрішнє. Потім маленька дитина. Там уже не до макіяжу, коли тебе щохвилини хапають за обличчя, тягнуть за ніс, намагаються з'їсти пасмо волосся.

Мабуть, саме дитина навчила мене тому, що можна безмежно захоплюватися кимось справжнім від маківки до п'ят. Хоч би яким він був. Я почала замислюватися про те, що мої мама і бабуся, які майже ніколи не фарбувалися, все одно здаються мені дуже красивими... Якось, коли донька підросла, розфарбовуючи принцесу, вона уточнила, що вії у принцес повинні бути білі, красиві, як у мами...

Згодом, я вирішила підхалтурити і влаштувалася нянькою в садок. Пам'ятаю, як я сиділа на маленькому стільчику і задумливо розглядала сплячих малюків. Ось хлопчики… Ну, хлопчики у нашому суспільстві, з ними завжди все окей. А ось дівчатка… Ось південна красуня з темними віями віялом та каштановими локонами. А ось — біла, як сніг, з білими віями та бровами, і з неймовірно синіми очима! Справжня північна діва! А ось стигле, рум'яне яблучко-пухляшка круглощічка з ямочками на щоках! Неможливо дивитися та не посміхатися! Сиділа я і думала, що ось зараз такі красиві, такі справжні, такі унікальні. А років через ...-цять перша випрямить і вибілить свої локони. Друга намалює собі брови, наростить вії і пофарбує волосся в чорний колір, а третя мучитиме себе дієтами, люто ненавидячи кругле личко і ямочки на щоках. Плакати хочеться.
У який момент дівчинка стає якоюсь не такою, як треба? Коли те, що дано природою, безжально знищується, слідуючи вічно мінливому стандарту краси? Чому дівчинка, з якою все гаразд, буквально має малювати на собі ту маску, яку хоче бачити суспільство? Ні, звісно, вона може цього не робити. Але при певних параметрах зовнішності прийти на співбесіду не нафарбованою виглядає гірше, ніж прийти з ірокезом на голові. Це такий тихий виклик суспільству, що межує з асоціальною поведінкою.

Я довго ще ходила, не користуючись косметикою. Звикала до свого справжнього обличчя. Знайомилася з ним. Навіть дізналася про таку річ як кольоротипи зовнішності. Прочитала, що грамотно підібравши кольори та одяг, можна підкреслити незвичність зовнішності, не роблячи її універсальною. А тут, днями, взяла та нафарбувалася. Був привід, чого ні. Привіталася з тією собою. Все ж таки давно не бачилися... Ну і пішли гуляти. Знайомі, що ніколи раніше не бачили мене нафарбованою, були приємно здивовані. Казали компліменти, з цікавістю розглядали моє обличчя. Були відверто раді «знайомству». А я почувалася дивно. Ставлення до «невидимки» та ставлення до «маски» відрізняється. Надто сильно, щоб вірити, що у цьому світі вже почали цінувати натуральність. І що косметика нічого не вирішує.

Тішить, що зараз з'являється рух «бодіпозитив». Що все більше говорять про те, що всі ми різні, але цим ми й прекрасні. Зовнішність кожного з нас — унікальна комбінація зовнішностей двох людей (наших батьків), які сподобалися один одному. А це означає, що і ми для когось — той самий, унікальний і неповторний витвір мистецтва.