Думаю, кожна людина у своїй голові має невеликий світ — місце, куди вона приходить під час нудних лекцій, прокрастинації і обов'язково перед сном. В англійській мові цьому стану навіть дали назву: daydreaming. З наукового погляду це не хвороба і не розлад. Так, мати багату фантазію — чудово, проте треба вміти поєднувати реальне життя із фантазіями. Інакше цей стан може стати одержимістю.
У 2002 році Елі Сомер, ізраїльський учений-психолог, назвав цю одержимість «дезадаптивна мрійливість» — стан, коли мрії займають стільки часу, що замінюють людське спілкування, заважають повсякденним справам та псують життя загалом. Люди з дезадаптивною мрійливістю є сценаристами історій у своїй голові. Вони створюють новий світ, детально продумують персонажів, репліки, сюжет, витрачаючи надто багато енергії. Таким чином, людям складно фокусуватися на особистому житті, роботі, діалогах і навіть сні. Усе це замінюється потребою поринути у свій вигаданий світ.
Чому це відбувається? Часто люди фантазують про щось краще того, з чим зазвичай стикаються. Хтось бажає покращити життя, але обмежує свої можливості мріями. Хтось пережив травмуючу ситуацію і намагається уникнути її наслідків, ховаючись у думки. Тому фантазії часом можуть цікавити людину набагато більше, ніж реальність. З'являється бажання повністю відключитись від світу, піти в них і провести в такому стані дуже довгий час, замість того, щоб щодня розчаровуватися у своєму житті.
Із таким станом зіткнулася і я. Я не є експертом, психологом, проте знаю, що є люди, які мають таку ж проблему. І, можливо, моє вирішення цієї проблеми допоможе і вам.
У мене, як пам'ятаю, цей стан з'явився у 5 років. Я вигадувала собі персонажів, винайшла нове місто. У Ризі жити було нудно, тому моя голова вирішила покращити це місто, додавши до нього хмарочоси та персональну космічну станцію. Я створювала сюжетні лінії — якщо коротко, робила все, щоб розважити себе в своїй голові. Тоді як насправді я годинами лежала в ліжку і дивилася в стелю. Але у 5 років це було нормально – багато фантазувати. Те, що я була дитиною, яка не ходила в дитячий садок і проводила багато часу вдома, було виправданням моєї багатої фантазії, і всіх усе влаштовувало. Адже зрештою я виросту, а там уже й зосереджуся на реальному житті. Куди квапитись?
Потім я пішла до школи. Світ у моїй голові змінився: ситуації стали реалістичнішими, але вони знову були доведені до ідеального стану. Я була як чоботар, який старому, поношеному взуттю надає краси і повертає його до життя. Я могла подивитися фільм, і в голові придумати йому сіквел, де я одна з головних героїв; прослухати пісню і пов'язати її з моментами свого життя, таким чином, придумавши відеокліп. Я змінювала і своє життя: вигадувала друзів, сім'ю, саму себе — реальність здавалася надто звичайною та нудною. То чому б її не покращити?