Дезадаптивна мрійливість або як фантазії отруюють життя

Думаю, кожна людина у своїй голові має невеликий світ — місце, куди вона приходить під час нудних лекцій, прокрастинації і обов'язково перед сном. В англійській мові цьому стану навіть дали назву: daydreaming. З наукового погляду це не хвороба і не розлад. Так, мати багату фантазію — чудово, проте треба вміти поєднувати реальне життя із фантазіями. Інакше цей стан може стати одержимістю.

У 2002 році Елі Сомер, ізраїльський учений-психолог, назвав цю одержимість «дезадаптивна мрійливість» — стан, коли мрії займають стільки часу, що замінюють людське спілкування, заважають повсякденним справам та псують життя загалом. Люди з дезадаптивною мрійливістю є сценаристами історій у своїй голові. Вони створюють новий світ, детально продумують персонажів, репліки, сюжет, витрачаючи надто багато енергії. Таким чином, людям складно фокусуватися на особистому житті, роботі, діалогах і навіть сні. Усе це замінюється потребою поринути у свій вигаданий світ.

Чому це відбувається? Часто люди фантазують про щось краще того, з чим зазвичай стикаються. Хтось бажає покращити життя, але обмежує свої можливості мріями. Хтось пережив травмуючу ситуацію і намагається уникнути її наслідків, ховаючись у думки. Тому фантазії часом можуть цікавити людину набагато більше, ніж реальність. З'являється бажання повністю відключитись від світу, піти в них і провести в такому стані дуже довгий час, замість того, щоб щодня розчаровуватися у своєму житті.

Із таким станом зіткнулася і я. Я не є експертом, психологом, проте знаю, що є люди, які мають таку ж проблему. І, можливо, моє вирішення цієї проблеми допоможе і вам.

У мене, як пам'ятаю, цей стан з'явився у 5 років. Я вигадувала собі персонажів, винайшла нове місто. У Ризі жити було нудно, тому моя голова вирішила покращити це місто, додавши до нього хмарочоси та персональну космічну станцію. Я створювала сюжетні лінії — якщо коротко, робила все, щоб розважити себе в своїй голові. Тоді як насправді я годинами лежала в ліжку і дивилася в стелю. Але у 5 років це було нормально – багато фантазувати. Те, що я була дитиною, яка не ходила в дитячий садок і проводила багато часу вдома, було виправданням моєї багатої фантазії, і всіх усе влаштовувало. Адже зрештою я виросту, а там уже й зосереджуся на реальному житті. Куди квапитись?

Потім я пішла до школи. Світ у моїй голові змінився: ситуації стали реалістичнішими, але вони знову були доведені до ідеального стану. Я була як чоботар, який старому, поношеному взуттю надає краси і повертає його до життя. Я могла подивитися фільм, і в голові придумати йому сіквел, де я одна з головних героїв; прослухати пісню і пов'язати її з моментами свого життя, таким чином, придумавши відеокліп. Я змінювала і своє життя: вигадувала друзів, сім'ю, саму себе — реальність здавалася надто звичайною та нудною. То чому б її не покращити?

І начебто ніяких проблем немає: ну, любить Леся іноді помріяти, це ж, навпаки, добре, чи не так? Але з кожним роком змінювався не тільки мій світ, а й кількість часу, який я проводила в ньому. Якщо раніше я відокремлювала реальне життя від фантазій, то з кожним днем ці життя зливалися і здавались єдиним цілим. Я весь час витала в хмарах, під час діалогу «випадала» з нього і вдавала, що уважно слухаю. Іноді мені потрібно було навіть відходити вбік або зовсім йти з прогулянок із друзями, щоб побути наодинці з музикою та своїми думками. Ні, це не впливало на мою успішність і досягнення, але, починаючи з класу 5-6, це почало вдаряти по емоціях.

У реальному житті я була звичайною дівчинкою, яка найвищим досягненням мала призове місце на олімпіаді. Коли мої друзі гуляли, я сиділа і навчалася, тому що мене змушували батьки. В результаті у класі склався колектив без моєї участі. У голові ж усе було навпаки: я не переставала бути розумною, та й репутацію в класі не втрачала. Мене можна було назвати персонажем із гри Sims 4, у якого всі навички були прокачані до 10 рівня. І це мене тішило, я відчувала себе значною, потрібною. Однак часто з'являлося усвідомлення того, що це тільки в моїй голові, і цей факт дуже нервував мене. Невже та Леся, яку всі люблять і яка багато в чому геній, не існує?

Завжди все можна змінити на краще. Однак я вважала, що в моєму оточенні і школі це зробити було неможливо: було занадто пізно. Я відчувала, що на мені висить ярлик нудної зубрили, якій нічого не залишається, крім фантазувати і сподіватися на диво.

І так тривало й досі. Однак про вплив фантазій на мій реальний світ я задумалася нещодавно після літа, проведеного в Young Folks. Влітку я постійно знайомилася з новими людьми, організувала свій англійський клуб, брала участь у різноманітних заходах. Перебуваючи щодня серед людей, я дуже мало часу приділяла своїм думкам. У 10 класі змінився і клас, це теж покращило ситуацію, адже поділ на групи та токсичне ставлення один до одного зникло – ми подорослішали та стали дружнішими. І вперше за довгий час я відчула себе щасливою. Ця постійна пригніченість – відчуття, що я недостатньо хороша, – зникла. І все це сталося тому, що я почувалася максимально комфортно і в реальному житті. Таким чином, ця потреба «прикрасити світ» виявилася мені не потрібна.

З початком карантину моя підсвідомість повернула звичку фантазувати. Однак я почала усвідомлювати, як сильно цей світ у голові заважав мати спокійне життя. Я зрозуміла, що з цим треба щось робити. До літа я була закритою людиною, не дуже любила спілкування — якщо коротко, я була сірою мишкою, чиї думки поступово зводили її з розуму і вбивали морально. А все тому, що я постійно витала в хмарах, песимістично дивлячись на реальність, замість відкриватися людям і ловити момент. Так, на підставі літнього досвіду я зробила для себе висновок: мені потрібно чимось напружувати свої думки, чимось займатися, щоб не впасти у цю «кому» фантазій.

Що я хочу цим сказати? На початку 2021 року я склала собі список цілей на рік. Однією з них було написання статті у Voice. Раніше я побудувала би у голові сценарій, де досягла всіх цілей, і почала би почуватись краще. У реальному житті я б залипала якусь годину в телефон, а потім сумувала, що Леся в голові всього досягла, а мені ліньки навіть виконати хоч один пункт зі списку. Тому з настанням канікул я вирішила дати цій сумній мріючій Лесі стусан під зад і сказала їй працювати. І ось я тут: з чашкою кави в руці та ноутом на колінах пишу статтю.

Так, я все ще фантазую, приділяти час своїм думкам та уяві теж треба. Однак я намагаюся не доводити себе до пригніченого стану, кажучи: «Це мій максимум, а в реальному житті ти нічого такого не досягнеш!» Адже треба перестати ідеалізувати все-вміючу себе в голові і зробити до цього крок у реальному житті. Що нас зупиняє? Правильно нічого.

Звичайно, повністю перестати фантазувати — неможливо. Проте ці фантазії не повинні бути заміною реальному світу. Наскільки б необмеженими були наші фантазії, у світі теж є мільярди можливостей, які нічим не гірші за ті, що ми вигадуємо. Тому ніколи не вважайте фантазії межею ваших можливостей.